Пікуй відпочинковий

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal

Якось так склалося, що в більшості походів доводиться весь час йти, щоб встигати по маршруту, а намети ставити і готувати їсти виходить вже в останніх променях призахідного сонця, щоб після вечері без пам’яті зануритися в сон, бо зранку ж знову потрібно швидко вставати і пройти багато кілометрів. І давно вже намріявся мені і моїм друзям якийсь такий гарний спокійний похід, коли місце для ночівлі вибирається ще засвітла і захід сонця можна спокійно пофотографувати, бо вечеря вже давно зварена і спожита, а води і дрів вистачить навіть на наступний ранок. І от нарешті випала така нагода, коли в gorganybus, яким ми планували їхати в зазвичай непросто досяжну Осмолоду, вже закінчилися квитки через наші занадто довгі роздуми. Тож зовсім не засмучуючись ми взяли одноденний маршрут на Пікуй і розтягнули його на вихідні.

Гора Пікуй висотою 1408 м вважається найвищою вершиною Львівської області. Хоча по її вершині проходить межа Закарпаття. Зазвичай підйом починають в селі Біласовиця, добиратися до якого зі Львова виявилося досить просто – з Головного вокзалу їздить прямий автобус (Львів-Ужгород), який відправляється щодня о 6.45. Тож Через 3 години дрімотного сну ми вже опинилися на автобусній зупинці на початку маршруту.

З Біласовиця на Пікуй ведуть два маршрути – довший і пологіший (9 км) та коротший, але з крутим підйомом (6 км). Ми пішли коротшим, тому що на ньому значно ближче до вершини знаходиться джерело і ми планували розбити табір неподалік.

Одразу за закінченням села ми зробили привал на сніданок-перекус на добрячу годину, бо якщо вже похід відпочинково-матрасний, то потрібно достатньо відпочивати 😁. Повз по дорозі туди-сюди проїжджали трактори, які тягнули то зрубані дерева, то ящики з чорницею та брусницею.

Після переходу через річку широка і доволі пряма дорога перетворилася в доволі стрімку лісову стежину. І зовсім згодом ми опинилися біля вищезгаданого джерела – витоку річки.

Майже одразу за ним ліс потрохи переходив в чорничники і починали відкриватися краєвиди. Тож перекусивши чорницями, яких як на середину серпня було досить багато, ми почали шукати підходяще місце для наметів. І хоч я майже не сподівалася знайти якесь рівне місце, та такі побоювання виявилися марними. Неподалік від підйому на саму вершину і трохи віддалік від стежки виявилася просто ідеальна затишна місцина.

Коли місце було вибрано годинник показував 3 дня, але для матрасного походу це саме час, щоб розставляти намети, неспішно збирати дрова, готувати вечерю і смажити зефірки на вогні.

 

Ну а на сам Пікуй ми вирішили підніматися перед заходом сонця. Тож 30 хв від нашого табору і ми опинилися на вершині. Краєвиди тут надзвичайні, навіть незважаючи на пронизливий вітер, особливо в світлі призахідних сонячних променів.

З північної сторони як на долоні розкинулася Львівщина: хвилі низеньких полонин та трохи вищі хребти Сколівських Бескидів на горизонті.

Зі сторони сходу добре розрізняються вершини Боржавського хребта, а на півдні серед лісистих гір проглядається село Жденієво – інша трохи менш популярна відправна точка для походу на Пікуй. Взимку це село перетворюється на лижний курорт, а з походженням його назви пов’язані цікаві легенди (більш детально про які можна прочитати на сайті-довіднику по Карпатах).

А сам хребет Вододільних Бескидів простягнувся на захід до Сянок, майже до самого польського кордону і Бещад. Ця частина Карпат чимось нагадувала зменшену копію Чорногори в суміші з Боржавою – відкритий хребет з розсипами каменів і покритий кущами чорниць.

Вже коли сонце майже зайшло і ми зібралися спускатися вниз, на небі раптом з’явилася веселка, своїми кольорами доповнюючи барви і без того неповторного карпатського вечора.

Після заходу сонця вітер посилився і небо почало затягувати густими хмарами, тож про фото зоряного неба довелося забути. На світанку ситуація не покращилася – через суцільні сірі хмари не проглядався жоден промінчики. Тож зі спокійною совістю я повернулася в намет додивлятися кольорові карпатські сни.

Зранку сонце все ж пробилося через хмарану завісу, тож поснідавши вівсянкою і чорницями з навколишніх кушів, Б. вирішив швидко піднятися на вершину, тому що вчора залишився в таборі. Вже знайома стежка вгору і ми опинилися… в хмарі. На щастя вітер трохи її розвіяв і можна було роздивитися навколо. Хоча спустившись буквально на 10 м вниз, видимість прояснювалася і було добре видно весь хребет. А також білі хмари, які швидко через нього перепливали.

Та зрештою прийшов час спускатися вниз, щоб вчасно опинитися на автобусній зупинці. Дорога назад зазвичай займає менше часу, але під час спуску ще більше відчувався стрімкий схил.

Стежка вийшла до річки, яка утворювала невеличкі пороги та каскади міні-водоспадів.

Ще один привал ми зробили на початку села, бо до автобуса ще залишилося вдосталь часу, тож ми зручно розмістилися біля копиць сіна і, ймовірно, чийогось городу.

Отак лежачи серед карпатських трав і розглядаючи хмари вгорі розумієш переваги таких спокійних відпочинкових маршрутів, в яких можливо вдається не так багато всього пробачити, але значно більше відчути і прожити.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.