Тижневі мандри Карпатами. Частина1: Мармароси

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal

Продовжуючи тему розповідей про надзвичайні місця України ніяк не можу оминути Карпати. Ще з підліткового віку в мене сформувався якийсь непереборний потяг до гірських вершин. І кожного року він підштовхує мене покидати комфортне життя вдома, пакувати спальник в наплечник і вирушати їм назустріч.

В мене є багато знайомих, які просто не можуть зрозуміти, як можна прожити тиждень в горах, спати десь в лісах в наметі, готувати їжу на вогні, цілі дні йти по ледь протоптаних стежках з важкою сумкою і при цьому ще й почуватися щасливою 🙂

На щастя, в мене є і інші знайомі, які залюбки готові спланувати нову мандрівку і вирушити назустріч пригодам.

Ідея поїхати на тиждень в подорож по Мармаросах та Чорногорі, як і складання маршруту і вирішення більшості організаційних питань, належить Юрі  (з яким я, до речі, теж познайомилася під час мандрівки в гори, а згодом їздила на Боржаву). Тоді планування походу для мене було ще складною справою, хоча тепер вже стало одним з улюблених занять. Зараз в інтернеті можна знайти безліч корисних ресурсів і різних путівників. Одним з найкращих є guide.karpaty.ua, який можна вважати міні енциклопедією про Карпати. Там можна прочитати про цікаві природні об’єкти, описи маршрутів, а водночас замовити проживання в карпатських садибах, якщо ночівля в наметі – не ваш тип відпочинку.

Отже в нас зібралася компанія з шести людей, які мріяли на тиждень вирватися з задушливого міста. Одним з головних завдань було отримати дозвіл в прикордонної служби. Так як по самому хребту Мармароси проходить україно-румунський кордон, то кому заманеться гуляти там не можна. Насправді отримати цей дозвіл було зовсім не складно, достатньо було за 2 тижні подати паспортні дані всіх учасників походу. Потім вже прибувши до самої прикордонної зони безпосередньо на початку мандрівки потрібно було зареєструвати цей дозвіл, а також залишити свої контакти. Тому що сумлінні прикордонники кожного вечора мали дізнаватися де ми перебуваємо, а ми мали їх повідомляти про це смс повідомленням.

Отже наперед накупивши багато їжі (і занадто багато макаронів, як виявилося потім), ми виїхали зі Львова рахівським поїздом і прибули в Рахів близько 12 години ночі. Тож в цьому місті ми і провели першу ніч, розбивши намет прямо біля пам’ятника Шевченку в одному з центральних парків.

Зранку наступного дня ми приїхали в прикордонне селище Ділове.  І після зустрічі з прикордонниками вирушили в дорогу. Рівна широка дорога швидко звужувалася, а її нахил постійно збільшувався. І от проминувши декілька роздоріж, які ми ретельно намагалися звіряти з картою, дорога непомітно перетворилася в вузеньку зарослу травою стежину. І це б нічого, якби вона раптом не закінчилася на галявині посеред лісу. Як виявилося потім, це була стежина, якою місцеві пастухи водили в полонини випасати свої отари овець. Та тоді ще ми цього не знали, тож вирішили, що стежка просто заросла травою та вкрилася опалими деревами. Тож ми намагалися йти приблизно в тому ж напрямку через ліс. Лише коли дійшли до схилу і побачили, що далі можна лише спускатися, нарешті визнали, що збилися зі шляху. На повернення назад та відшукання правильної дороги ми витратили багато часу, тож коли ми нарешті її знайшли, то піднявшись лише на кількасот метрів, вирішити розбивати табір. Втомлені після довгих блукань лісом та сподіваючись, що ведмеді чи вовки, якими нас лякали прикордонники, не навідаються до нас, ми нарешті заснули.

Наступного дня всі прокинулися і вирушили в дорогу в чудовому настрої. Хоча підйом на хребет все ще продовжувався, та йти було не складно. Аж поки не сталася неприємна несподіванка: наша стежка знову закінчилася на галявині пастухів серед лісу. Згадавши, що до попереднього роздоріжжя нам вертатися не менше години, вирішили йти навпростець і вгору. Визнаю, що це було не найкраще наше рішення, враховуючи, що кут нахилу був мабуть близький до 60 градусів, але з іншої сторони ми суттєво скоротили собі шлях. Додатково варто зауважити, що в таких випадках, коли йдете в високій траві, потрібно бути дуже обережним. Тому що можливі неприємності, які сталися зі мною: в ногу вжалила оса. На це я спершу не звернула увагу, але на наступні дні в мене почервоніла і розпухла половина ноги. Що в принципі не завадило продовжувати далі наш шлях. Та все ж наступного разу я точно буду уважно спостерігати за всіма комахами в траві, по якій мені доведеться йти.

галявина пастухів

Отже повертаючись до загубленої стежки… Ми пройшли ще добрих годинку-дві поки нарешті не натрапили на правильну дорогу, з якої так часто збивалися. Причому це була справжня широка дорога, а не трав’яниста стежина. Тож далі наш шлях був простим та приємним.

Ми вже фактично вийшли на хребет, тож пройшло зовсім небагато часу, коли ми нарешті опинилися біля підніжжя найвищої вершини українських Мармарос – піп Іван Мармароський.

І звісно не зраджуючи своїй традиції, ми знову пішли неправильною дорогою)) В народі цю дорогу називають “стежкою фотографів”. Тому що з неї відкриваються чудові види на хребет та гору. Та на жаль на вершину з неї піднятися не можна (хоча ми вперто намагалися)). Тож повернувшись назад і уточнивши в інших піших туристів правильний шлях, ми таки почали підніматися на неї.

Продираємося через кущі, зовсімскоро яка-не-яка стежка взагалі закінчиться. На задньому фоні румунська Фаркеу і хребет

 

Окремо хочеться виділити надзвичайну красу гори. Вона дуже відрізняється від інших частин Карпат. Її кам’янисті схили викликали в пам’яті спогади про картинки з Шотландії. І навіть не вірилося, що насправді це Україна.

Майже на самій вершині є стовпчик, який позначає кордон України. А вже з вершини видно частину румунських Карпат, зокрема гору Фаркеу, яка є найвищою точкою Мармароського масиву. Але щоб потрапити туди, потрібно вертатися до селища, проходити прикордонний контроль, а для цього звісно мати румунську або шенгенську візу.

Вигляд на гору Фаркеу і румунські Карпати

Піп іван Мармароський достатньо популярне місце для туристів. Частина з них під’їжджає на машині майже на вершину, смажить собі ковбаски на мангалі та вживає різні супроводжуючі напої 😉 Найсміливіша та найвитриваліша частина з них навіть піднімається на саму гору, жує мандаринки та вселяє заздрість в таких піших мандрівників, як ми, які не можуть собі дозволити брати в похід таку важку їжу. Хоча трапляються і інші. Наприклад, цей чоловік, що вирішив зіграти на сопілці. Що додало ще більшої чарівності і так неповторній красі карпатської природи.

Спускаючись з гори, через кожні кількасот метрів можна було побачити такі стовпчики, що позначають кордон України та Румунії. А між ними – нейтральна зона. Насправді, маючи бажання, потрапити в Румунію без паспорта та візи зовсім не складно. А от потім не потрапити на очі прикордонниками, які кожного вечора об’їжджають пішохідні маршрути, мабуть, вже складніше.

Ліворуч стовпчик, що позначає кордон України, праворуч – Румунії, ми на нейтральній території
румунська колиба пастухів овець

Спустившись з гори, ми знайшли джерело, а недалеко від нього чудове місце для кемпінгу. Там вже розмістилася інша компанія мандрівників. Ми з ними разом повечеряли і погомоніли про неповторність гірських мандрів.

Наступного ранку всі тішилися гарними сонячними промінчиками. Та зовсім скоро все небо затягнуло сірими хмарами і почав накрапати дрібний дощ. Тож ми повдягали теплі светри та дощовики і продовжили наш шлях. Інколи дорогою нам траплялися от такі цікаві таблички, замість звичних вже кольорових стовпчиків.

Взагалі протягом всього дня погода була явно не найкращою для походу.Коли ми піднімалися на одну з вершин хребта, навіть почав падати град. Обідати нам теж довелося під акомпанемент дощових крапель. Але суп який ми тоді їли, здавався мабуть найкращою стравою в світі, бо одночасно і зігрівав, і втамовував голод 🙂

Проходили ми повз багато маленьких джерел та струмочків. Як виявилося одним з них є витік Білої Тиси, яка після злиття з Чорною Тисою утворює річку з дуже неочікуваною назвою Тиса.

Мабуть єдиним плюсом такої погоди були туманні краєвиди. Коли з гір піднімається водяна пара в небо. Можна спостерігати за утворенням хмар.

просвіт в хмарі

Та все ж ми були дуже раді, коли нарешті дійшли до місця для кемпінгу.Воно розташоване біля гори, яку за її форму прозвали Стіг. Ця гора була останньою вершиною на межі україно-румунського кордону на на нашому шляху.

ліворуч гора Стіг, по її центру видно широку смугу – це україно-румунський кордон

Зранку нас розбудив незвичний звук дзвіночків. Визирнувши з намету, ми побачили стадо овець, які повільно простували через галявину. Правда нашій компанії вони не дуже зраділи і при бажанні з ними сфотографуватися показово поверталися задом 🙂

Хоча зранку все було вкрито туманом, то зовсім згодом після сніданку нас потішило таке очікуване сонечко. Тож Мармароси та румунський кордон ми покидали вже не під краплями дощу. Далі наша дорога пролягала по межі між івано-франківською та закарпатською областями.

Ще декілька разів ми зустрічали стада овець, які переходили нам дорогу  або коней, які мирно намагалися заховатися в якісь хатині або паслися десь на пасовищах. А біля однієї хатини, де було джерело з питною водою, ми навіть зустріли свинок 🙂

Отара овечок на фоні силуетів Чорногірського хребта

Дорогою нам траплялося багато кущів з чорницями. Тож ми частенько зупинялися, щоб підкріпитися. Що цікаво, чорниці тут більші, ніж ті, що місяцем раніше нам траплялися на Боржаві, але їх тут значно менше.

Коли прийшов час обіду, сонечко було високо і вже добряче припікало. Зупинилися ми неподалік хатини пастуха, якому, мабуть, дуже не вистачає компанії людей так високо в горах. Він посидів трохи біля нас, розповів як йому живеться, а згодом приніс домашній сир, щоб нас пригостити. Коли ми вже майже закінчили нашу трапезу, раптово розпочалася гроза. Ми ледь встигли все забрати. Та під велетенські краплі побігли до найближчого прихистку. Вже знайомий нам пастух люб’язно погодився, щоб ми перечекали негоду в його хатині. Хатина мала земляну підлогу, вся була у кіптяві від вогню, який палили прямо посеред хати біля ліжка, щоб зігріватися в холодні ночі. Поки ми переодягалися в сухий одяг, пастух запропонував нам хильнути з ним чарину горілки, від чого ми відмовилися. І перечекавши несподівану зливу, вирушили далі в дорогу.

 

На задньому фоні в правому куті гора піп Іван Чорногирський (можна навить роздивитися силуети обсерваторії на вершині)

Пройшовши невелику частину дороги, ми опинилися перед самим підніжжям Чорногірського хребта – біля гори піп Іван Чорногірський. Але тут з нами трапилася традиційна вже прикрість – ми загубилися 🙂 Дорога, якої ми йшли, починала спускатися і далі вела в обхід гори до села. Що з нашими планами, звісно, не співпадало. Поблукавши трохи невеликими стежинами, вирішили залишитися на ніч на галявині біля гори, а вже вранці зі свіжими силами братися за підкорення вершини. Тож поки готувалася вечеря, ми здійснили невелике дослідження навколишніх територій і стежин, яке через туман та темряву не дало очікуваного результату. Тож нам залишилося лише милуватися краєвидами.

Гори, наситившись дощовими краплями, тепер народжували нові хмари. Десь на горизонті крізь туман ледь пробивалося призахідне сонячне проміння. Поряд на полонині паслися корови, а дзвіночки в них на шиї подзеленькували в такт ходьби. Мабуть, немає таких слів, щоб описати всю красу карпатського вечора. Як і багато інших речей в світі, це потрібно побачити і відчути самому.

(Про продовження походу можна почитати тут – Тижневі мандри Карпатами. Частина 2: Чорногора. )

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.