Хотин – згадуючи козацькі часи

В другий день моєї мандрівки на день народження було вирішено поїхати в Хотин,в який з Чернівців зручно добиратися на численних автобусах. Ранок в Чернівцях видався похмурий і туманний, можливо тому що місто розміщене ніби в невеликій впадині біля річки. Та як тільки ми виїхали на окраїну, туману як і не було, а яскраве осіннє сонце не закривали жодні хмаринки.

Після близько двох годин в дорозі, автобус зупиняється на невеличкій непримітній станції. Старовинне місто, якому вже понад тисячу років і на території якого відбувалося багато вирішальних битв в історії України, зараз має вигляд невеликого занедбаного містечка.

 

Автостанція знаходиться трохи віддалік відомої Хотинської фортеці, тож коротка прогулянка дає можливість роздивитися життя міста. Та ось за черговий поворот дороги приводить нас до входу на територію фортеці. Тут вже дуже людно, поруч припарковано багато туристичних автобусів, а групи туристів дріботять за своїми екскурсоводами. Вхід на територію платний, але щоб придбати квиток потрібно ще знайти касира, який мабуть покладається на добропорядність відвідувачів і не особливо слідкує за потоком людей.

І ось за ще одною парадною брамою зрештою відкривається вигляд на сам замок. І от натовпи туристів ніби розчиняються в повітрі, а ти раптом опиняєшся в 17 столітті, поряд проїжджають козаки поправляючи шапки та готуючи шаблі до бою, а на іншому боці Дністра видніються орди турків та татар.

Сам замок ніби дихає історією, товстенні мури з бійницями та розбиті часом і численними боями стіни приховують в собі сотні історій поразок та перемог. Варто лиш уважніше прислухатися і можна почути як вони перемовляються між собою, досі зберігаючи спогади, які давно вже канули у забуття.

 

 

Та здається лише широчезний Дністер, що омиває мури замку здатен розуміти ці розмови. Глибока блакитна річка сповільнює свій плин біля фортеці, ховається в заростях очерету і дружньо поглядає на свого камяного товариша, з яким живе пліч-о-пліч вже стільки віків.

І лиш сусідні пагорби сумно зітхають. Зруйновані мури приховують стільки таємниць, та все ж тепер приречені заростати високою травою, поволі руйнуючись і занепадаючи.

Та зрештою ці видіння розвіюються в передвечірньому вітрі. Сонце вже хилиться до заходу і час повертатися на автостанцію, щоб встигнути на останній автобус, залишивши старий замок зустрічати нових відвідувачів.