Знову улюблена Боржава

За вікном офісу сяяло літнє сонце, надворі був червень і нестерпно хотілося в гори. Протягом тижня так і не вдалося знайти компанію для походу, навіть намету не було в кого позичити. Та все ж в п’ятницю за 10 хв. до закриття магазину ми купили собі свій перший власний спільний будинок намет, квитки на електричку і поспішили додому пакувати речі.

А наступного ранку вже додивлялися сни в поїзді, поки він мчав повз маленькі карпатські села. Сонце ясно світило, на небі пропливали поодинок хмаринки, коли ми вийшли на станції у Воловці і направилися шукати стежку для виходу на маршрут.

Та з цим в нас не дуже склалося, і ми знову, як і минулого року, потрапили на дорогу до лісоповалу. Як і минулого разу вона закінчилася раптово в лісі і довелося підніматися вгору по кущах і заростях. Ситуацію покращувало те, що цього разу була тепла сонячна погода, а не проливний дощ.

 

Зрештою піднявшись на хребет, зупинилися порозглядати краєвиди, які цього разу не заступали хмари та туман. Та смарагдово зелені пагорби де-не-де вкривали великі темні плями – посохлі і спалені кущі чорниць. Не знаю, що було причиною, але виглядало досить сумно…

Дорогою, окрім безлічі інших туристів, зустріли також невеличкий табун коників, які впевнено без провідників направлялися до метеостанції.

На Стій цього разу знову  не йдемо, то хоч помилуємося ним здалека.

Ми планували заночувати перед Великим Верхом, тому що ще одна група, яка завбачливо взяла з собою карту, показала нам на ній джерело яке має бути неподалік. Та знайти його нам таки не вдалося. Чи то ми не там шукали, чи можливо воно пересохло вже, та залишатися на ночівлю без води ми не захотіли.

 

Тож на Великий Верх ми таки піднялися того ж дня. А там вже зовсім недалеко до спуску до Шипоту. Доходити до “фестивальної поляни” ми не хотіли, намагалися знайти місце якомога вище. Та все одно довелося спуститися в ліс до дрів і води.

 

Зрештою знайшли невеличку галявинку, на якій замаскували наш новенький намет 🙂 Повільно готуючи вечерю, насолоджувалися відблисками призахідного сонечка в листі. А як вже зовсім стемніло – неймовірним чистим зоряним небом, яке буває тільки в горах.

 

Наступного дня в нас був ліниве прокидання і сніданок. Так як минулого дня ми пройшли далі, ніж планували  і поспішати було нікуди, ми насолодилися зеленою красою карпатського лісу.

 

Коли ми спустилися до Шипоту, була середина дня неділі і відповідні цілі натовпи туристів, за якими і водоспаду нормально не розгледіти. Тому замість нього зробила кілька фото сусідніх потічків.

 

Спустившись до Пилипця, дізналися, що до маршрутки ще топати далеченько, та й їздить вона на вихідні не дуже. Та ще одна група,яка прийшла швидше і все розвідала, запропонувала їхати з ними на машині-таксі. Розділивши на 6, виходило зовсім невеликі гроші, тож ми майже одразу погодилися.

Боржава поволі віддалялася, а ми виглядаючи з вікна машини, подумки посміхалися цим горам і точно знали, що приїдемо сюди ще не раз.