Тижневі мандри Карпатами. Частина 2: Чорногора

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal

Надворі вже нарешті справжня весна. Тепле сонечко так і кличе зібратися в нову подорож. І поки такої можливості немає, залишається хіба згадувати минулі мандри і, звісно, планувати майбутні. Тож продовжу свою улюблену тему Карпат і розповім про другу частину подорожі Мармаросами і Чорногорою.

Ранок в підніжжі гори піп Іван Чорногірський нас розбудив сонячним промінням. Краплини роси поблискували на деревах та траві, а ми були сповнені сил та натхнення вийти на одну з найвідоміших вершин чорногірського хребта.

Дороги, яка б вела на гору ми так і не знайшли. Тож вирішили підніматися по стежині, що йшла вздовж струмка. Піднявшись трохи вгору, стежина звертала вбік, а згодом закінчилася прямо в зарослях молоденьких сосен. Пройти їх було неможливо, тому що вони були зростом приблизно з людину і росли дуже густо. Тож далі ми йшли вже без стежки, а просто по самій річці.  А потім звернувши, взагалі навпростець просто дерлися вгору. І нарешті натрапили таки на протоптану стежину, якою вже впевнено почали йти далі. А разом з тим розглядали краєвиди.

Погода була чудова, на небі лише декілька білих хмаринок, тож ніякий туман не заступав кругозір. Схили гори всі всіяні каменями. Таке враження, що якийсь велет розважався собі колись на вершині гори і жбурляв вниз камінці.

На самій вершині стоїть стара розвалина обсерваторія. В ній ночують мандрівники, ховаючись від вітрів та дощу вночі. А вдень тут зазвичай безліч людей, які розглядають навколишні краєвиди та зупиняються на обід чи перекус. Ми теж зробили там невелику перерву і продовжили нашу мандрівку вже по хребті.

обсерваторія

змійка мандрівників починають свій шлях по Чорногірському хребті – вид з гори піп Іван Чорногірський

Йти було дуже легко і приємно. Тому що траплялися лише невеликі підйоми та спуски. А що найголовніше, не падав дощ. Сонце світило і гріло, але разом з тим було вітряно, тож занадто спекотно ми теж не почувалися. Мабуть, ідеальна погода для походу.

вид на гору піп Іван Чорногірський з хребта

В такій приємній прогулянці ми й незчулися, як дійшли до озера Бребенескул – найвисокогірнішого озера України. Знаходиться воно на схилах однойменної гори на висоті 1800 м над рівнем моря.Та ми вирішили не спускатися до нього, щоб надолужити втрачений в минулих блуканнях час.

Хмари, які швидко рухалися по небу створювали приємну тінь, а водночас додавали динамічності навколишнім краєвидам.

внизу в долині можна роздивитися невеликі крапочки – корови, що пасуться на схилах хребта
найвища вершина на фото – Говерла, ліворуч від неї Петрос

На ніч ми зупинился вже біля іншого озера – Несамовите, яке отримало таку назву за свою сувору вдачу. Сніг лежить на берегах озера аж до початку літа. Воно знаходиться в прихистку гір на схилі, яке сонце майже не освічує. Ночівля біля Несамовитого була найбільш холодною зі всіх ночей нашого походу.

Це одне з найпопулярніших місць ночівлі мандрівників. Сухі дрова знайти дуже складно, а біля самого озера лежить табличка з проханням не рубати терен, а користуватися пальниками, щоб зберегти природу цього місця.

Хоча озеро залишається холодним навіть в найтепліші та сонячні дні, знаходиться чимало бажаючих скупатися  в ньому. Але насправді купання в Несамовитому заборонене. Згідно з легендами навіть камінець кинутий в озеро може викликати грозу. Більш практичні біологи вважають, що під час купання в озеро потрапляє безліч людських мікроорганізмів, які негативно впливають на мікрофлору заповідної водойми.

Ми свій останній ранок в горах в озері не купалися, лише неспішно поснідали на його березі. І зібравшись, вирушили в дорогу.

З таблички на вказівнику ми дізналися, що до Говерли нам залишалося йти 6 км.

Прогулюючись по хребті, постійно намагалися здогадатися яка ж з цих вершин буде найвищою горою України. І тільки дійшовши до вказівника, дізналися, що нічим не примітна гора попереду і є цією славнозвісною вершиною.

праворуч Говерла, ліворуч Петрос

Підйом на неї доволі крутий, та як ми переконалися пізніше, він все ж значно простіший, ніж той, що веде зі сторони спортивної бази “Заросляк”. Саме звідти здійснюють підйом переважна більшість людей. Для яких похід на Говерлу – одноденна атракція.

вперед і вгору – підйом на Говерлу зі сторони Чорногірського хребта
підйом зі сторони Лазещини – Заросляка

Людей на самій вершині просто незліченна кількість. Всі, як маленькі мурашки, снують вгору-вниз, фотографуються та відпочивають на вершині. Ми зробили декілька стандартних фото біля пам’ятників, потішилися нарешті доступним мобільним зв’язком та почали спускатися стежкою до найближчого села.

гора Петрос з вершини Говерли
людей як на Високому Замку на вихідні)
кольорові плями – люди-мурахи, що піднімаються на гору зі сторони Заросляка
з Говерли навколишні гори здаються крихітними

Після тижневої відсутності, цивілізація зустріла нас з відкритими обіймами, обіцяючи теплу ванну та зручне ліжко для сну. Так воно й сталося, але чомусь того літа найбільше запам’яталися сніданки з вогню, земля в горбиках, на якій розкладали намет, промоклий під дощем одяг, ліс з багатьма стежинками і постійними блуканнями і, звісно ж, скелясті вершини, які коли відвідаєш раз, то вже більше не забудеш. Знову і знову кличуть вони тебе до себе і ти піддаєшся цьому поклику, збираєш речі і вирушаєш їм назустріч.

Корисна інформація замість постскриптуму: Загальна ціна мандрівки на одну людину склала приблизно 300 грн. Меню і розподіл їжі по днях можна переглянути тут. Ну і на завершення наш маршрут 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d блогерам подобається це: