Боржава. Мрія, яка здійснилася

Share to Facebook
Share to Google Plus
Share to LiveJournal

Ще з того часу, як я побачила фотографії своєї знайомої з мандрівки полониною Боржава, загорілася бажанням самій побачити ці неймовірні вершини на власні очі. Та коли отримала зпрошення поїхати туди на вихідні, все ж засумнівалася. Було багато причин: конференція, на яку я мала їхати зі своїми друзями, дощова погода, що не дуже сприяє пішим прогулянкам по горах та й зрештою майже абсолютно незнайома компанія.

Та після довгих роздумів любов до гір і потяг до пригод таки перемогли всі доводи здорового глузду. Тож спакувавши рюкзак, я з оптимістичним настроєм прокинулася в п’ятницю зранку і попрямувала на вокзал. Та дорогою мій оптимізм зменшувався, сильна злива і не планувала завершуватися, ще й на додачу 2 хлопців з компанії, злякавшись негоди, в останній момент вирішили не їхати. Ну та й грець з ними!

Три години в поїзді додивлялася нічні сни, тож приїхавши в Воловець здивувалася сонячним промінчикам, що пробивалися крізь хмари і розганяли ранковий туман. Хоч потім стало зрозуміло, що тішилася я передчасно. Дорогою з Воловця зустріли групу з Києва. Стомившись від душних офісів столиці, двоє хлопців та дівчина вирішили набратися нових сил та натхнення в Карпатах. Тож далі свій шлях ми продовжили разом.

Після довгих дощів грунт під ногами перетворився в суцільне болото, але найгірше почалося, коли навіть така дорога закінчилася і нам довелося підніматися навпростець через ліс. Ще й ніби насміхаючись над нами, раптово почалася злива.  Мабуть, саме тоді ми зрозуміли, що збилися з дороги, але так як ніхто не мав з собою карти в нас був єдин шлях – вперед і вгору)

На щастя, дощ досить швидко завершився, а ми таки відшукали гарну трав’янисту стежину. Нею ми і піднялися на початок хребта. І я, мабуть, ніколи не забуду цей момент, коли я вперше побачила Боржаву. Одразу виникають різні філософські асоціації з дорогою до мрії: тебе оточують сумніви, стає важко і ти вже взагалі не розумієш для чого за це взявся, але потім,  досягнувши мети, усвідомлюєш – воно таки було того варте!

IMG_0073

Зробивши невеличкий привал і добре роздивившись навколо, зрозуміли, що в результаті наших блукань ми обійшли стороною гору Темнатик і вийшли прямо до підйому на Плай. Тож дослідивши руїни старої сироварні та намилувавшись краєвидами, ми продовжили підйом.

Погода постійно дивувала своєю непостійністю. На зміну дощовим хмарам з’являлося спекотне сонце,  а за декілька хвилин з підніжжя хребта піднімався туман, все навколо ставало сірим. Піднявшись нарешті на вершину Плаю, проминувши пам’ятник , ми зробили привал біля метеорологічної станції. Та довго відпочити нам не вдалося, тому що раптово налетіла хмара, піднявся сильний вітер та почав накрапати дощ.

Такі зміни погоди супроводжували нас і далі до Великого Верху. Іноді, коли хмари розступалися, була можливість зробити декілька фотографій навколишніх краєвидів. Хоча більшу частину часу нас оточував білий туман.

Врешті наприкінці дня ми спустилися з Великого Верху до водоспаду Шипіт. Трохи вище від нього є велика галявина, на якій все літо можна знайти туристів, що мандрують Боржавою. На ці вихідні людей було особливо багато, тому що за тиждень мав початися неформальний фестиваль “Шипіт”. Тож його учасники почали з’їжджатися вже заздалегідь. Ми розклали намети і майже одразу після швидкої вечері втомлені після важкої дороги пішли спати.

 

Ранок другого дня потішив нас сонячними промінцями. Почався він дуже повільно з сніданку та збирання чорниць, якими вкриті фактично всі схили боржавського хребта. Потім ми спустилися до  водоспаду, щоб зробити кілька фото. Скупатися так ніхто і не наважився, тому що погода все ще була холодна, а вода і взагалі крижаною.

Опісля обіду більша частина групи ніжилася на сонечку біля намету і відпочивала від довгих мандрів вчорашнього дня. Я ж вирішила здійснити на підйом на сусідню гору Гембу, висота якої майже 1500м. І потім була дуже задоволена, що не залишилася сидіти в таборі, тому що від неповторних краєвидів з вершини перехоплює подих.

Також дорогою я зустрічала багато туристів, які в основному йшли за маршрутом з протилежним нашому напрямком. Особливо хочеться відзначити привітність таких мандрівників. Всі поводяться ніби давні знайомі, які випадково зустрілися на вулиці. Вітаються один з одним, зупиняються, щоб розповісти звідки приїхали, яким маршрутом йдуть і які мають плани.

Останнього дня ми спакували речі, назбирали карпатських чорниць для друзів та рушили в дорогу додому. Поверталися ми маршруткою з села Пилипець до Воловця. А звідти вже майже рідною мукачівською електричкою до Львова.

І хоч вихідні закінчилися, наша мандрівка добігла кінця і ми всі знову повернулися до душного міста, та відчуття карпатського духу не покидало нас ще довгий час.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.